Володимир Маяковський: 125 років з дня народження

 

19 липня – день народження Володимира Маяковського. 125 років тому з’явився на світ поет, якого в усьому світі вважають російським. Справді, писав він російською мовою. Та за походженням був українцем. І не просто українцем, а з козацького роду.

«Я не из кацапов-разинь.

Я – дедом казак,

другим – сечевик,

а по рожденью грузин.»

(В.Маяковский

«Нашему юношеству», 1927)

Маяковський народився в Багдаті неподалік Кутаїсі (Грузія). Рід його батька походив з українських козаків, матері – з кубанських.

У школі Володимир навчався грузинською мовою, в родині говорили російською та українською, співали українських пісень. Ще в дитинстві хлопця зачаровували твори Т.Шевченка та М.Гоголя.

            Навчався у гімназіях Кутаїсі, потім – Москви. 1914 року закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури.

З усім шалом пристрасної своєї натури захопився революційними настроями.

Друкуватися почав 1912 року (його перша поезія «Ночь»), зараховуючи себе до футуристів – течії, яка на цілий світ була лише в Італії та Україні, а з його допомогою – трохи в Росії. Разом з Давидом Бурлюком, Велемиром Хлєбниковим та Василем Каменським створив одне з перших літературно-художніх угруповань футуристів «Гілея».   

У 1919-1922 роках працював у «ОкнахРОСТА» як поет і художник-плакатист. З 1923 по 1928 рік очолював літературну групу «ЛЕФ» та журнал «ЛЕФ» (з 1927 р. – «Новий ЛЕФ»).

Під час першої світової війни В.Маяковський писав антивоєнну лірику. Подорожуючи за кордоном, відвідав Гавану, Мексику, США.

Протягом короткого, але насиченого життя, Володимир Маяковський неодноразово приїздив в Україну. Київ, Одеса, Херсон, Миколаїв, Харків, Полтава, Запоріжжя…  

Новатор Срібної доби російської поезії, В.Маяковський, відомий не лише своїми епатажними поезіями, а й кіносценаріями та кіноролями. У 1918-1919 рр. зіграв головні ролі у фільмах «Рожденный не для денег» (інтерпретація «Мартіна Ідена» Дж.Лондона), «Барышня и хулиган» за романом Е.де Амічіса, «Закованная фильмой».

Для Всеукраїнського фотокіноуправління створив вісім кіносценаріїв, за двома з яких були поставлені фільми «Трое» («Дети») та «Декабрюхов и Октябрюхов».

В українських театрах ішли п’єси В.Маяковського «Баня», «Клоп», «Мистерия-Буфф». Його твори перекладали за життя поета українською М.Семенко, М.Вороний, М.Бажан, згодом – Д.Павличко, М.Лукаш, Р.Лубківський та інші відомі поети.

12 квітня 1930 року в Москві поет Володимир Маяковський вистрелив собі в серце. Похований на московському Ново-дівичому цвинтарі.  

Маяковський був дуже різним – у поезії, особистому й публічному житті. Але, безперечно він був дивовижною, талановитою, потужною особистістю.

І ще – він завжди пишався своїм козацьким походженням, любив Україну. Ця любов раз-по-раз проривалася у його поезіях  і розмовах.  

70 років від дня народження Світлани Олександрівни Алексієвич (1948), білоруської письменниці та публіциста. Лауреата Нобелівської премії з літератури за 2015 рік

 

Журналістка, яка працює в документальному жанрі, і авторка книжок на межі художньої літератури та нон-фікшн, лауреатка численних літературних нагород, серед яких премії імені Миколи Островського і Ришарда Капусцінського.

Світлана Алексієвич народилася 31 травня 1948 року в Івано-Франківську: саме там на той час служив її батько. Демобілізувавшись, він перевіз сім’ю до рідної Білорусі. Там батьки майбутньої письменниці вчителювали в сільській школі.

Після закінчення школи вона працювала кореспондентом районної газети. У 1967 році – вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету.

За рік після закінчення навчання Світлану Алексієвич запрошують до Мінська працювати у «Сільській газеті», а ще за кілька років вона стала спершу кореспондентом, а далі – заввідділу нарису й публіцистики журналу «Німан».

Брала участь у написанні сценаріїв документальних фільмів, серед яких «У війни не жіноче обличчя» (1981-1984), «Солдатки» (1985), «Минуле ще попереду» (1988), «Ці незрозумілі старі люди» (1988), «Афганський цикл» (1991-1992) та ін.

На початку 1970-х Світлана Алексієвич готує до друку книгу нарисів «Я поїхав із села», яку складали монологи людей, що полишили рідну місцину. Проте видання так і залишилося неопублікованим через заборону з боку цензури.

У 1983 році постає нова книжка – «У війни не жіноче обличчя». Це результат кількарічної «польової роботи»: авторка розшукувала учасниць Великої Вітчизняної війни, із магнітофоном і нотатником записувала їхні свідчення.

1985 року вийшла ще одна книга – «Останні свідки (сто недитячих оповідей)», яка теж чекала дозволу на друк. У ній йдеться про покоління «дітей війни».

Чотири роки журналістка працювала над книжкою «Цинкові хлопчики» (1989) про війну в Афганістані, збираючи розповіді безпосередніх учасників бойових дій, медиків, близьких і рідних загиблих юнаків та тих, хто повернувся додому із фізичними і психологічними травмами.

«Зачаровані смертю» (1993) – збірка сповідей про вдалі й невдалі самогубства, хвиля яких охопила простір імперії на зламі десятиліть.

У 1997 році у книзі «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» Світлана Алексієвич публікує історії людей, які в той чи інший спосіб постраждали від аварії на ЧАЕС. Переклад, здійснений Оксаною Забужко, виданий під назвою «Чорнобиль: Хроніка майбутнього» (1998), став першим виданням текстів Алексієвич в Україні.

Найновіша книжка письменниці – «Час second-hand (кінець червоної людини)» (2013; видання українською мовою – 2014). Авторка пише про homo soveticus, людський тип, який виникає внаслідок спроб радянської системи переробити психологію громадянина. Цей текст Алексієвич називає заключним у циклі «Голоси Утопії».

Скомбінувати цитати зі свідчень очевидців так, щоб викликати якнайсильніші переживання у читача, – один із головних художніх прийомів книг Світлани Алексієвич. Авторський коментар, який доповнює пряму мову героїв, так само спрямований на посилення цього ефекту.

«Роман голосів» – так визначає жанр власних книг сама Алексієвич.

У центрі кожної із книг – резонансні події або процеси, без яких неможливо уявити історію Східної Європи, радянського і пострадянського простору. Друга світова війна, Чорнобиль, Афган, перебудова, крах СРСР обрані стрижнями, на які нанизуються емоційні спогади тих, кому довелося із цим зіткнутися.

Авторка намагається не називати імен своїх героїв. Вона пише не історію фактів, а «історію почуттів», тому достовірність подій, деталей, які описують опитані нею люди, менш важлива, ніж щирість респондентів.

8 жовтня 2015 року Шведська академія оголосила про присудження Нобелівської премії з літератури Світлані Алексієвич саме із таким формулюванням: «За її поліфонічне письмо – пам’ятник стражданню й мужності у наш час».

ЩИРО ВІТАЄМО СВІТЛАНУ ОЛЕКСАНДРІВНУ

З 70-РІЧНИМ ЮВІЛЕЄМ

і бажаємо міцного здоров’я та наснаги,

творчого лету думки та безмежного простору для польоту.

Тема Чорнобильської трагедії в українській та світовій літературі

Рік – мить в історії людства, рік не дуже великий строк і в житті будь-якої людини. Але за рік 1986, чорнобильський, ми стрімко подорослішали, подорослішали на цілу епоху, ми стали вимогливішими до самих себе, до тих, у чиїх руках людське існування й доля природи.

Масштабність Чорнобильської трагедії породила гірку «вічну» тему в літературі. Відлік від злопам’ятного дня 26 квітня 1986 р. вже перейшов рубіж трьох десятиліть, але події, пов’язані з цим днем, раз у раз знаходять своє висвітлення у художніх творах українських та світових літераторів.

Поезії, повісті, романи – документально-художній літопис героїчно-трагічних подій Чорнобиля, сторінки якої пронизані болем і гіркотою від втрат, а також гордістю за самовіддані і героїчні звершення людей у боротьбі з «білою смертю».

Тема Чорнобильської трагедії знайшла місце у поетичних творах Івана Драча («Чорнобильська мадонна», «Ніж у Сонці», «В мікрофон криниці»), Ліни Костенко («Атомний Вій опустив бетонні повіки…»), Бориса Олійника («Сім»), Миколи Сингаївського («Обпалена мужність»), Шевченківського лауреата Леоніда Горлача («Зона»), Дмитра Павличка («Листок»). Майже одночасно з’являються документальна повість Юрія Щербака «Чорнобиль» та роман Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці століття». В основі сюжету останнього – історія сім’ї Мировичів, але автор простежує вплив катастрофи не лише на одну сім’ю, а на життя всього навколишнього селянства.

Чорнобильській темі присвячено також одну з прозових збірок Шевченківського лауреата Євгена Гуцала – «Діти Чорнобиля».

Чорнобильської трагедії або Зони відчуження, як локації, так чи інакше торкалися американські письменники Фредерік Пол, Мартін Круз Сміт, Джим Шепард, Джеймс Роллінгз та болгарський літератуор Георгі Тенев.

Одним з найбільш цікавих творів є п’єса канадця Філіпа Ландрі «Повернення до Прип’яті». У 2011 році її демонстрували на Фестивалі альтернативного театру і навіть номінували на нагороду «Досягнення року». Дія п’єси відбувається у 1991-му, через п’ять років після чорнобильської катастрофи. За сюжетом, в одному з прип’ятських покинутих будинків живе колишній ліквідатор-«чорнобилець», який ходить по спорожнілих домівках і збирає старі фотографії. В його уяві світлини перетворюються на живих людей, яких він сприймає як родичів. Так триває доти, доки не приходить господар квартири, Василь, чиє життя розбила катастрофа: дитина народилася мертвою, а молода дружина загинула. Під час зустрічі серед «родичів» колишнього ліквідатора Василь бачить фотографію дружини.

2015 року Нобелівську премію з літератури присудили білоруській письменниці Світлані Алексієвич. «За її поліфонічні твори, пам’ятник старжанню і хоробрості в наш час» – наголосив Нобелівський комітет. Напівукраїнка, Світлана Алексієвич, написала художньо-документальний роман «Чорнобильська молитва: Хроніка майбутнього».

Книга говорить голосами «маленьких людей» про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління. Роман створено на основі розлогих інтерв’ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з уражених радіацією регіонів та самоселами «зони», посадовцями, від рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що народилися вже приреченими.

Нобелівська премія з літератури з документальний твір – нетиповий випадок. Він ще раз підкреслює: тема Чорнобилю – невичерпна.

24 січня 2016 року відбулася прем’єра фільму «Голоси Чорнобиля» люксембурзького режисера Пола Крухтена, знятого за книгою Світлани Алексієвич.

Христос воскрес! Воістину воскрес!

 

Явилась милість нам Господня
І оживила світ, немов в раю;
В знаменне світле свято Великодня
Вітаю щиро кожну я сім’ю.
Бажаю щастя й злагоди в родині
Та благодаті Божої з небес.
І хай по всій лунає Україні:
– Христос воскрес!
– Воістину воскрес!

Томас Майн Рід – 200 років від дня народження

 

Томас Майн Рід – англійський письменник, автор пригодницьких романів і творів для дітей та юнацтва, частина з яких була опублікована під псевдонімом «Капітан Майн Рід».

Народився 4 квітня 1818 року в Ірландії в сім’ї пресвітеріанського пастора, Томаса Майна Ріда Ст. І батько, і мати письменника за походженням були шотландцями. За сімейною традицією первісток успадкував батьківське ім’я., але надалі відмовився від його першої частини. По материнській лінії він був далеким родичем Вальтера Скотта.

Отримав гарну освіту в Королівському університетському коледжі Белфаста. В 1840 році в пошуках пригод їхав до Америки, на ще не освоєні простори Заходу, там він полює, торгує з індіанцями. Деякий час він був вчителем і репортером.

Однак мало кому відомо, що перші літературні досліди Майн Ріда були поетичними – у 1842 році в газеті «Пітцбург кронікль» під псевдонімом «Бідний школяр» він опублікував більше десятка віршів. Незабаром після цього Майн Рід створив свою першу п’єсу "Любов мученика", яку було поставлено на сцені одного з театрів Пітсбурга.

У 1843 році у Філадельфії познайомився з Едгаром Алланом По. Ця зустріч докорінно змінила погляди Майн Ріда на власну творчість.  

В 1846 році, будучи журналістом видання «Дух часу», Майн Рід відправився на війну, яка йшла в цей час між США та Мексикою. Беручи участь у бойових діях, він одночасно збирає і публікує матеріали в тижневику під назвою «Записки стрілка». У бою під Чапультепеком Майн Рід отримав тяжке поранення вногу, яке дошкуляло йому решту життя.

У 1848 році він закінчив кар’єру військового, подав у відставку і в чині капітана повернувся на батьківщину і в літературу. Взявши за основу рукописи про Мексиканській війні, в 1850 році Майн Рід написав свій перший роман «Вільні стрілки». Після виходу роману в світ його автор став знаменитим і визнаним письменником. Протягом наступних 16 років Майн Рід написав всі його всесвітньо відомі твори, такі як «Білий вождь», «Оцеола», «Квартеронка», а також його найвідоміший роман – «Вершник без голови». В цей же час, крім художніх творів, з-під його пера виходили нариси і замітки етнографічного і натуралістичного характеру.

В тридцять три роки Майн Рід вирішує одружитися, і його шлюб є не менш романтичним, ніж пригоди його героїв: дружиною Майн Ріда стає п’ятнадцятирічна Елізабет Хайдів з англійської аристократичної родини.

Будучи непрактичною людиною, Рід опинився на межі банкрутства, і в 1867 році письменник вирішує вдруге спробувати щастя в Америці, де пройшла його юність. Майн Рід співчутливо ставився до молодої республіки. У 1860-і роки, у розпалі громадянської війни між північними і південними штатами Америки, він засудив расове гноблення, заявивши про свою солідарність зі справою жителів півночі.

Але успіх не дається Ріду в Америці, заснований письменником журнал «Вперед» не здобув широкого визнання, тому невдовзі його довелося закрити. І в 1870 році, ледь зібравши грошей на зворотний шлях, Ріди повертаються в Англію – вже назавжди. Помер Томас Майн Рід 22 жовтня 1983 року.

В останні роки життя Рід складає науково-популярні книги для юнацтва. Гуманізм і співчуття силам справедливості, майстерність сюжету і сьогодні викликають інтерес до книг Майн Ріда, зробили його популярним в багатьох країнах.

Сьогодні книги Майн Ріда перекладені більш ніж на три десятка мов, включаючи одну з мов американських індіанців. Цей письменник, безумовно, є одним із класиків пригодницького роману – його книгами зачитувалися Джек Лондон і Роберт Льюїс Стівенсон, а це, погодьтеся, дорогого коштує! ..

Українською мовою окремі твори Ріда переклали Микола Дмитренко і Володимир Митрофанов.

Найвідоміший його роман «Вершник без голови» був екранізований в 1973 році радянським режисером Володимиром Вайнштоком.

Тест за романом "Вершник без голови"

Японська поезія про українські первоцвіти

Хайку (хоку)… доволі незвичне та нове для нас, українців, слово. А от для японців все навпаки. Вони надзвичайно люблять читати та складати хайку – трирядкові ліричні поезії. Свої сили у складанні хайку спробували і шестикласники Омельницької філії імені академіка М.А.Доллежаля КЗ «НВК «Основа», після того, як на уроках зарубіжної літератури познайомилися з життєвим та творчим шляхом Мацуо Басьо.

         Хайку (хоку) – традиційний жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш, який складається з 17 складів (5-7-5).

Хайку вважають жанром пейзажної лірики, що будується на певному домінуючому образі, який має викликати в уяві закінчену картину. Найчастіше розповідь в хайку ведеться у теперішньому часі. Це дає змогу автору показати свої переживання, які він відчуває у момент написання хайку.

Мацуо Басьо виділив три риси хорошого хоку:

-         Сабі – зосередженість, спокійна радість самотності;

-         Сіфі – усвідомлення гармонії прекрасного;

-         Наусомі – глибина проникнення. 

Темою для написання хайку є природа, замилування красою оточуючого світу. Тому Всеукраїнська екологічна акція «Первоцвіти», що проходить у лютому-березні, стала провідним мотивом поетичних спроб шестикласників.

Отже, до вашої уваги, хайку по-українськи:

Поезія – це завжди неповторність…

Поезія – це завжди крок вперед
від суєти, буденної нудоти
у стан душі, окриленої в лет,
до неба слів, до вільної свободи. 

О. Олехо

Серед кращих винаходів людства поезія займає почесне місце. Скільки століть люди намагаються розумом пояснити чудо поезії! Чому вірші здатні чарувати, підбадьорювати, надихати на подальшу боротьбу? Або, навпаки, заспокоювати, зцілювати душу. Як вдається поетам так глибоко проникати в людські почуття? 

Найдавніші вірші, за твердженням істориків, були написані ще в ХХІІІ столітті до нашої ери. Вони були створені принцесою Ен-Хеду-ана і знахідка підтверджена артефактами. Принцеса є найбільш раннім автором, відомим по імені, а також першою поетесою. Вона була дочкою засновника Аккадского царства – царя Саргона, і відома своїми шумерськими гімнами.

Відомо, що перші словники рим з’явилися ще в середньовіччі. Цікаво що, наприклад, весь Коран побудований на римах. А перший, хто порівняв щоки юної дівчини з трояндою, був поетом, як одного разу висловився Сальвадор Далі.

 21 березня по всьому світу володарі рими, їх музи і шанувальники відзначають День поезії. Вшановувати тих, хто вміє підбирати найкращі слова і складати їх в найкращому порядку, вирішили на 30-й сесії генеральної конференції ЮНЕСКО в Парижі в 1999 році.

«Педагогічна концепція А.С.Макаренка і сучасність»

 

Під такою назвою в шкільній бібліотеці представлена виставка-досьє, присвячена 130-й річниці з дня народження А.С. Макаренка – українського педагога, письменника.

Антон Семенович Макаренко (13 березня 1888 – 01 квітня 1939) – видатний український педагог і письменник. Його соціально-педагогічні погляди – суттєвий внесок у розвиток педагогіки як науки. Його наукова творчість невід’ємна від процесу створення нової педагогіки, а педагогічний досвід справедливо вважається новаторським. Літературно-педагогічна спадщина А.С.Макаренка налічує понад 150 творів (романи, повісті, сценарії, науково-педагогічні статті). Найбільш відомими є «Педагогічна поема», «Книга для батьків», «Методика організації виховного процесу» та інші.

До уваги учнів та вчителів представлені матеріали, які висвітлюють життєвий та педагогічний шлях геніальної людини, теоретичні ідеї та досвід якої мають філософське, загальнонаукове і педагогічно-практичне значення.

Виставка експонується до 16 березня 2018 року.

Запрошуємо всіх бажаючих!

Шкільний бібліотекар В.І.Стоян