190 років з дня народження ЛЬВА МИКОЛАЙОВИЧА ТОЛСТОГО

Граф, учасник Кримської війни 1853–1856 рр., російський письменник, Почесний академік Петербурзької АН, освітній діяч, один із теоретиків «вільного виховання», організатор шкіл для селянських дітей, автор підручників «Курс арифметики», «Азбука», «Книги для читання», літературних творів: роману-епопеї «Війна і мир», автобіографічної трилогії «Дитинство», «Отроцтво», «Юність», романів «Анна Кареніна», «Воскресіння», драми «Влада темряви», а також цілого ряду оповідань, повістей тощо. І це все одна людина – Толстой Лев Миколайович.

9 вересня 2018 року ми відзначаємо 190 років від дня народження класика світової романістики. Важко знайти людину, яка б не чула про цього письменника. Його ім’я відомо читачам в усіх куточках світу. Романи й оповідання митця перевидаються й екранізуються. Тільки одна «Анна Кареніна» існує в десятках кіноверсій. Така слава цілком заслужена, оскільки зроблена Толстим духовна робота – велична та грандіозна.

Геніальний митець, майстер прозового твору Лев Толстой досягнув надзвичайної моральної висоти. Сенс життя письменник бачить в служінні людям. Його кредо, яке ніколи не змінювалося звучить так: «Щоб жити чесно, треба рватися, плутатися, битися, помилятися, починати й кидати, і знову починати і знову кидати, і вічно боротися. А спокій – душевна підлість.» Таким чином, у пам’яті сучасників Толстой не тільки великий письменник, але й людина високої моральності, доброти, самовідданого служіння людям.

До річниці письменника, ювілеїв його романів "Анна Кареніна" та "Війна і мир" запрошуємо відвідати книжкову виставку, що проходитиме у шкільній бібліотеці з 10 по 20 вересня.   

Стартує новий навчальний рік!

Володимир Короленко: 165 років з дня народження

Кращий його твір – він сам, його життя,  його істота...

А. Г. Горифельд

Короленко Володимир Галактіонович – видатний російський письменник, публіцист і громадський діяч, за походженням – українець.

Народився 27 липня 1853 р. в м. Житомирі в родині повітового судді Галактіона Опанасовича Короленка, відомого своєю чесністю, безкорисливістю, відданістю законам. Мати Евеліна Скуревич відзначалась високими душевними якостями. Діти зростали в атмосфері любові, поваги і взаємопідтримки. Це безперечно вплинуло на формування світогляду майбутнього письменника, його високих моральних якостей як людини і громадянина. Дитинство та юність Короленко провів на Волині, у своєрідній обстановці маленьких містечок, де стикаються три народності: польська, українсько-російська та єврейська, і де бурхливе та довге історичне життя залишило ряд спогадів і слідів, сповнених романтичної чарівності. Спочатку В.Г. Короленко вчився в приватному пансіоні, а потім в 1-ій Житомирській гімназії.

В 1866 році Г.О. Короленка перевели спочатку в Дубно, а потім у Рівне. В цьому ж році Володимир Короленко поступає до Рівненської приватної гімназії, яку закінчив у 1871 році із срібною медаллю.

Після закінчення гімназії в 1871 році Короленко вступив до Петербурзького технологічного інституту. В 1874 році, завдяки старанням енергійної матері, йому пощастило перебратися до Москви та вступити стипендіатом до Петровської земельної й лісової академії.  У 70-х рр. зблизився з діячами революційного народництва.

За участь у студентських заворушеннях його було виключено з академії і вислано з Москви. Пізніше, як політично неблагонадійного його було заарештовано і вислано спочатку у В’ятську губернію, потім до Сибіру. Майже 10 років провів Короленко у засланні. Але це не зломило письменника. Саме в засланні починається його літературна діяльність.

Після заслання В. Короленко жив у Нижньому Новгороді, Петербурзі, останні 20 років свого життя – в Полтаві. Короленко швидко включився у літературно-громадське життя Полтавщини. Налагодив дружні стосунки з діячами української культури – Панасом Мирним, М.Коцюбинським, І.Тобілевичем, X.Алчевською, Г.Хоткевичем та ін.

Роки життя у Полтаві були заповнені інтенсивною творчою роботою. Тут він завершив нариси «У козаків», писав другий цикл сибірських оповідань («Мороз», «Феодали» та ін.), оповідання «Мить» і «Не страшне».

П’ять останніх років життя письменника збіглися з Жовтневою революцією і громадянською війною. Він не сприймає більшовицького терору, вважаючи силові методи зайвою жорстокістю. Погляди письменника ґрунтувалися не на класовому підході, а на загальнолюдських принципах моралі.

Помер Володимир Галактіонович 25 грудня 1921 року в Полтаві, де і похований.

Творча спадщина письменника велика і багатогранна. Він автор чотирьохтомної «Історії мого сучасника», відомих повістей «Сліпий музикант», «В дурному товаристві», «Без язика», багатьох оповідань, нарисів, публіцистичних і критичних статей.

Одна з головних тем художньої творчості Короленка – шлях до «справжнього» народу. З почуттям невимовної гордості, Короленко писав про відвагу та мужність народу України, про його талановитість.

Але поряд з письменницькою діяльністю Короленко вів активну громадську діяльність. Протягом усього свого життя він виступав проти насильства і несправедливості, відстоював рівноправність народів, захищав право національних меншин, викривав прояви націоналізму і шовінізму всіх мастей. Недарма сучасники називали його «совістю землі російської». В річницю 145-річчя від дня народження В.Короленка Єврейською Радою України йому було присвоєно звання «Праведник України». Так вдячні нащадки увічнили пам’ять гарячого захисника людини від рабства, зла і неправди, свободи і гідності національних меншин.

В Україні глибоко шанують Володимира Галактіоновича Короленка, свято бережуть пам’ять про великого праведника XX ст.

Ім’я Короленка надано Полтавському національному педагогічному університету, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці, школам у Полтаві та Житомирі.  В Полтаві і  Житомирі відкрито музеї Короленка. Також у Полтаві є Народний дім імені Володимира Короленка.

1990 року Спілка письменників України встановила літературну премію імені Короленка за найкращий твір, написаний російськомовними літераторами України. Екранізовано повість «Сліпий музикант» (1960 рік, Київська кіностудія імені Олександра Довженка, режисер-постановник Т.Лукавневич). За його повістю «В дурному товаристві» створено фільм К.Муратової «Серед сірого каміння» (1983). Йому присвячено документальну стрічку «Пам’яті В. Г. Короленка» (1956).

Володимир Маяковський: 125 років з дня народження

 

19 липня – день народження Володимира Маяковського. 125 років тому з’явився на світ поет, якого в усьому світі вважають російським. Справді, писав він російською мовою. Та за походженням був українцем. І не просто українцем, а з козацького роду.

«Я не из кацапов-разинь.

Я – дедом казак,

другим – сечевик,

а по рожденью грузин.»

(В.Маяковский

«Нашему юношеству», 1927)

Маяковський народився в Багдаті неподалік Кутаїсі (Грузія). Рід його батька походив з українських козаків, матері – з кубанських.

У школі Володимир навчався грузинською мовою, в родині говорили російською та українською, співали українських пісень. Ще в дитинстві хлопця зачаровували твори Т.Шевченка та М.Гоголя.

            Навчався у гімназіях Кутаїсі, потім – Москви. 1914 року закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури.

З усім шалом пристрасної своєї натури захопився революційними настроями.

Друкуватися почав 1912 року (його перша поезія «Ночь»), зараховуючи себе до футуристів – течії, яка на цілий світ була лише в Італії та Україні, а з його допомогою – трохи в Росії. Разом з Давидом Бурлюком, Велемиром Хлєбниковим та Василем Каменським створив одне з перших літературно-художніх угруповань футуристів «Гілея».   

У 1919-1922 роках працював у «ОкнахРОСТА» як поет і художник-плакатист. З 1923 по 1928 рік очолював літературну групу «ЛЕФ» та журнал «ЛЕФ» (з 1927 р. – «Новий ЛЕФ»).

Під час першої світової війни В.Маяковський писав антивоєнну лірику. Подорожуючи за кордоном, відвідав Гавану, Мексику, США.

Протягом короткого, але насиченого життя, Володимир Маяковський неодноразово приїздив в Україну. Київ, Одеса, Херсон, Миколаїв, Харків, Полтава, Запоріжжя…  

Новатор Срібної доби російської поезії, В.Маяковський, відомий не лише своїми епатажними поезіями, а й кіносценаріями та кіноролями. У 1918-1919 рр. зіграв головні ролі у фільмах «Рожденный не для денег» (інтерпретація «Мартіна Ідена» Дж.Лондона), «Барышня и хулиган» за романом Е.де Амічіса, «Закованная фильмой».

Для Всеукраїнського фотокіноуправління створив вісім кіносценаріїв, за двома з яких були поставлені фільми «Трое» («Дети») та «Декабрюхов и Октябрюхов».

В українських театрах ішли п’єси В.Маяковського «Баня», «Клоп», «Мистерия-Буфф». Його твори перекладали за життя поета українською М.Семенко, М.Вороний, М.Бажан, згодом – Д.Павличко, М.Лукаш, Р.Лубківський та інші відомі поети.

12 квітня 1930 року в Москві поет Володимир Маяковський вистрелив собі в серце. Похований на московському Ново-дівичому цвинтарі.  

Маяковський був дуже різним – у поезії, особистому й публічному житті. Але, безперечно він був дивовижною, талановитою, потужною особистістю.

І ще – він завжди пишався своїм козацьким походженням, любив Україну. Ця любов раз-по-раз проривалася у його поезіях  і розмовах.  

70 років від дня народження Світлани Олександрівни Алексієвич (1948), білоруської письменниці та публіциста. Лауреата Нобелівської премії з літератури за 2015 рік

 

Журналістка, яка працює в документальному жанрі, і авторка книжок на межі художньої літератури та нон-фікшн, лауреатка численних літературних нагород, серед яких премії імені Миколи Островського і Ришарда Капусцінського.

Світлана Алексієвич народилася 31 травня 1948 року в Івано-Франківську: саме там на той час служив її батько. Демобілізувавшись, він перевіз сім’ю до рідної Білорусі. Там батьки майбутньої письменниці вчителювали в сільській школі.

Після закінчення школи вона працювала кореспондентом районної газети. У 1967 році – вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету.

За рік після закінчення навчання Світлану Алексієвич запрошують до Мінська працювати у «Сільській газеті», а ще за кілька років вона стала спершу кореспондентом, а далі – заввідділу нарису й публіцистики журналу «Німан».

Брала участь у написанні сценаріїв документальних фільмів, серед яких «У війни не жіноче обличчя» (1981-1984), «Солдатки» (1985), «Минуле ще попереду» (1988), «Ці незрозумілі старі люди» (1988), «Афганський цикл» (1991-1992) та ін.

На початку 1970-х Світлана Алексієвич готує до друку книгу нарисів «Я поїхав із села», яку складали монологи людей, що полишили рідну місцину. Проте видання так і залишилося неопублікованим через заборону з боку цензури.

У 1983 році постає нова книжка – «У війни не жіноче обличчя». Це результат кількарічної «польової роботи»: авторка розшукувала учасниць Великої Вітчизняної війни, із магнітофоном і нотатником записувала їхні свідчення.

1985 року вийшла ще одна книга – «Останні свідки (сто недитячих оповідей)», яка теж чекала дозволу на друк. У ній йдеться про покоління «дітей війни».

Чотири роки журналістка працювала над книжкою «Цинкові хлопчики» (1989) про війну в Афганістані, збираючи розповіді безпосередніх учасників бойових дій, медиків, близьких і рідних загиблих юнаків та тих, хто повернувся додому із фізичними і психологічними травмами.

«Зачаровані смертю» (1993) – збірка сповідей про вдалі й невдалі самогубства, хвиля яких охопила простір імперії на зламі десятиліть.

У 1997 році у книзі «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» Світлана Алексієвич публікує історії людей, які в той чи інший спосіб постраждали від аварії на ЧАЕС. Переклад, здійснений Оксаною Забужко, виданий під назвою «Чорнобиль: Хроніка майбутнього» (1998), став першим виданням текстів Алексієвич в Україні.

Найновіша книжка письменниці – «Час second-hand (кінець червоної людини)» (2013; видання українською мовою – 2014). Авторка пише про homo soveticus, людський тип, який виникає внаслідок спроб радянської системи переробити психологію громадянина. Цей текст Алексієвич називає заключним у циклі «Голоси Утопії».

Скомбінувати цитати зі свідчень очевидців так, щоб викликати якнайсильніші переживання у читача, – один із головних художніх прийомів книг Світлани Алексієвич. Авторський коментар, який доповнює пряму мову героїв, так само спрямований на посилення цього ефекту.

«Роман голосів» – так визначає жанр власних книг сама Алексієвич.

У центрі кожної із книг – резонансні події або процеси, без яких неможливо уявити історію Східної Європи, радянського і пострадянського простору. Друга світова війна, Чорнобиль, Афган, перебудова, крах СРСР обрані стрижнями, на які нанизуються емоційні спогади тих, кому довелося із цим зіткнутися.

Авторка намагається не називати імен своїх героїв. Вона пише не історію фактів, а «історію почуттів», тому достовірність подій, деталей, які описують опитані нею люди, менш важлива, ніж щирість респондентів.

8 жовтня 2015 року Шведська академія оголосила про присудження Нобелівської премії з літератури Світлані Алексієвич саме із таким формулюванням: «За її поліфонічне письмо – пам’ятник стражданню й мужності у наш час».

ЩИРО ВІТАЄМО СВІТЛАНУ ОЛЕКСАНДРІВНУ

З 70-РІЧНИМ ЮВІЛЕЄМ

і бажаємо міцного здоров’я та наснаги,

творчого лету думки та безмежного простору для польоту.

Тема Чорнобильської трагедії в українській та світовій літературі

Рік – мить в історії людства, рік не дуже великий строк і в житті будь-якої людини. Але за рік 1986, чорнобильський, ми стрімко подорослішали, подорослішали на цілу епоху, ми стали вимогливішими до самих себе, до тих, у чиїх руках людське існування й доля природи.

Масштабність Чорнобильської трагедії породила гірку «вічну» тему в літературі. Відлік від злопам’ятного дня 26 квітня 1986 р. вже перейшов рубіж трьох десятиліть, але події, пов’язані з цим днем, раз у раз знаходять своє висвітлення у художніх творах українських та світових літераторів.

Поезії, повісті, романи – документально-художній літопис героїчно-трагічних подій Чорнобиля, сторінки якої пронизані болем і гіркотою від втрат, а також гордістю за самовіддані і героїчні звершення людей у боротьбі з «білою смертю».

Тема Чорнобильської трагедії знайшла місце у поетичних творах Івана Драча («Чорнобильська мадонна», «Ніж у Сонці», «В мікрофон криниці»), Ліни Костенко («Атомний Вій опустив бетонні повіки…»), Бориса Олійника («Сім»), Миколи Сингаївського («Обпалена мужність»), Шевченківського лауреата Леоніда Горлача («Зона»), Дмитра Павличка («Листок»). Майже одночасно з’являються документальна повість Юрія Щербака «Чорнобиль» та роман Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці століття». В основі сюжету останнього – історія сім’ї Мировичів, але автор простежує вплив катастрофи не лише на одну сім’ю, а на життя всього навколишнього селянства.

Чорнобильській темі присвячено також одну з прозових збірок Шевченківського лауреата Євгена Гуцала – «Діти Чорнобиля».

Чорнобильської трагедії або Зони відчуження, як локації, так чи інакше торкалися американські письменники Фредерік Пол, Мартін Круз Сміт, Джим Шепард, Джеймс Роллінгз та болгарський літератуор Георгі Тенев.

Одним з найбільш цікавих творів є п’єса канадця Філіпа Ландрі «Повернення до Прип’яті». У 2011 році її демонстрували на Фестивалі альтернативного театру і навіть номінували на нагороду «Досягнення року». Дія п’єси відбувається у 1991-му, через п’ять років після чорнобильської катастрофи. За сюжетом, в одному з прип’ятських покинутих будинків живе колишній ліквідатор-«чорнобилець», який ходить по спорожнілих домівках і збирає старі фотографії. В його уяві світлини перетворюються на живих людей, яких він сприймає як родичів. Так триває доти, доки не приходить господар квартири, Василь, чиє життя розбила катастрофа: дитина народилася мертвою, а молода дружина загинула. Під час зустрічі серед «родичів» колишнього ліквідатора Василь бачить фотографію дружини.

2015 року Нобелівську премію з літератури присудили білоруській письменниці Світлані Алексієвич. «За її поліфонічні твори, пам’ятник старжанню і хоробрості в наш час» – наголосив Нобелівський комітет. Напівукраїнка, Світлана Алексієвич, написала художньо-документальний роман «Чорнобильська молитва: Хроніка майбутнього».

Книга говорить голосами «маленьких людей» про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління. Роман створено на основі розлогих інтерв’ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з уражених радіацією регіонів та самоселами «зони», посадовцями, від рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що народилися вже приреченими.

Нобелівська премія з літератури з документальний твір – нетиповий випадок. Він ще раз підкреслює: тема Чорнобилю – невичерпна.

24 січня 2016 року відбулася прем’єра фільму «Голоси Чорнобиля» люксембурзького режисера Пола Крухтена, знятого за книгою Світлани Алексієвич.