Журналістка, яка
працює в документальному жанрі, і авторка книжок на межі художньої літератури
та нон-фікшн, лауреатка численних літературних нагород, серед яких премії імені
Миколи Островського і Ришарда Капусцінського.
Світлана Алексієвич народилася 31 травня
1948 року в Івано-Франківську:
саме там на той час служив її батько. Демобілізувавшись, він перевіз сім’ю до
рідної Білорусі. Там батьки майбутньої письменниці вчителювали в сільській
школі.
Після закінчення
школи вона працювала кореспондентом районної газети. У 1967 році – вступила на
факультет журналістики Білоруського державного університету.
За рік після закінчення навчання Світлану Алексієвич запрошують до Мінська
працювати у «Сільській газеті», а ще за кілька років вона стала спершу
кореспондентом, а далі – заввідділу нарису й публіцистики журналу «Німан».
Брала участь у
написанні сценаріїв документальних фільмів, серед яких «У
війни не жіноче обличчя» (1981-1984),
«Солдатки» (1985), «Минуле ще попереду»
(1988), «Ці незрозумілі старі люди»
(1988), «Афганський цикл»
(1991-1992) та ін.
На початку
1970-х Світлана Алексієвич готує до друку книгу нарисів «Я поїхав із села»,
яку складали монологи людей, що полишили рідну місцину. Проте видання так і
залишилося неопублікованим через заборону з боку цензури.
У 1983 році
постає нова книжка – «У
війни не жіноче обличчя». Це результат кількарічної «польової
роботи»: авторка розшукувала учасниць Великої Вітчизняної
війни, із магнітофоном і нотатником записувала їхні свідчення.
1985 року вийшла
ще одна книга – «Останні
свідки (сто недитячих оповідей)», яка теж чекала дозволу на друк. У ній йдеться про
покоління «дітей війни».
Чотири роки журналістка працювала над книжкою «Цинкові хлопчики» (1989) про
війну в Афганістані, збираючи розповіді безпосередніх учасників бойових дій,
медиків, близьких і рідних загиблих юнаків та тих, хто повернувся додому із
фізичними і психологічними травмами.
«Зачаровані
смертю» (1993) – збірка сповідей про вдалі й невдалі самогубства, хвиля яких
охопила простір імперії на зламі десятиліть.
У 1997 році у
книзі «Чорнобильська
молитва. Хроніка майбутнього» Світлана
Алексієвич публікує історії людей, які в той чи інший спосіб постраждали від
аварії на ЧАЕС. Переклад, здійснений Оксаною Забужко, виданий під назвою «Чорнобиль: Хроніка майбутнього»
(1998), став першим виданням текстів Алексієвич в Україні.
Найновіша книжка письменниці – «Час second-hand (кінець червоної людини)» (2013; видання
українською мовою – 2014). Авторка пише про
homo soveticus, людський тип, який виникає внаслідок спроб радянської системи
переробити психологію громадянина. Цей текст Алексієвич називає заключним у
циклі «Голоси Утопії».
Скомбінувати цитати зі свідчень очевидців так, щоб викликати якнайсильніші
переживання у читача, – один із головних художніх прийомів книг Світлани
Алексієвич. Авторський коментар,
який доповнює пряму мову героїв, так само спрямований на посилення цього
ефекту.
«Роман голосів» – так визначає жанр власних книг сама Алексієвич.
У центрі кожної із книг – резонансні події або процеси, без яких неможливо
уявити історію Східної Європи,
радянського і пострадянського простору. Друга світова війна, Чорнобиль, Афган,
перебудова, крах СРСР обрані стрижнями, на які нанизуються емоційні спогади
тих, кому довелося із цим зіткнутися.
Авторка
намагається не називати імен своїх героїв. Вона пише не історію фактів, а «історію почуттів»,
тому достовірність подій, деталей, які описують опитані нею люди, менш важлива,
ніж щирість респондентів.
8 жовтня 2015 року Шведська академія
оголосила про присудження Нобелівської премії з літератури Світлані Алексієвич
саме із таким формулюванням: «За її поліфонічне письмо – пам’ятник стражданню й
мужності у наш час».
ЩИРО ВІТАЄМО СВІТЛАНУ ОЛЕКСАНДРІВНУ
З 70-РІЧНИМ ЮВІЛЕЄМ
і бажаємо міцного здоров’я та наснаги,
творчого лету думки та безмежного простору для польоту.
Немає коментарів:
Дописати коментар